- Що Ви читали останнім часом?

- Почнемо з Генрі Міллера. Вперше я почув про нього від — чи краще «у» — Максима Кабіра. Хто читав — має пам´ятати «Письмо Бенито Муссолини Кларе Петаччи»:

Я останусь с тобою

Счастливым, наивным слепцом,

Генри Миллером секса,

Самцом, изначальным скопцом...

і далі в «Ответе Клары Петаччи»:

...Мы навеки одни.

Тихо плачет на кухне вода.

Будь со мною собою самим.

Генри Миллер – мудак...

Зачепило, перечитуючи думав: хто цей мудак — Генрі Міллер сексу? Тоді, правда, доктор гугл дав відповідь, але я зарядив себе на нього. Читав «Тропік Рака» із підшитих роздруківок, які мені передав, після проходження через добрий десяток пар рук та очей, Міша Жаржайло. Я саме тоді потрапив у лікарню, мав температуру під 40 і значну дозу антибіотиків. Читав і думав: «Непогано, як для чувака, що народився 1891-го». Багатьох, знаю, впирають описувані ним богемність паризького дна, секс тощо. Згадую листи, які Генрі, голодуючи, надсилав своїм знайомим: «Чи не можна обідати у Вас раз на тиждень?» І, невдовзі, він вже щоденно обідав разом із вишуканими стравами, дорогим вином і, деколи, культпрограмою. Думаю, більшість саме за подібні речі охрестила його мудаком... : )

Пам´ятаю, класі в десятому, наша вчителька української дивлячись на мене риторично запитувала, чи краще писати, коли ти голодний? Вона ніби щось знала... Вже за кілька років, під час навчання в академії водного транспорту, з усією її судновою енергетикою, я вічно голодував, так само обідав у друзів й пробував щось писати і, звичайно ж, т.д. Голод важлива річ для письменника, а голодна смерть — не дуже.

До речі, в цей час у лікарняну палату підселили одного непростого дагестанського хлопчину, здається, чемпіона Європи з вільної боротьби. Йому, ніби, рівняли носову перетинку. Він довго відходив від наркозу, набряк на півобличчя, потім весь час намагався пригостити мене їжею. Лежали ми самі, робити, окрім моєї книги, було абсолютно нічого — суцільний морок. Тож я зробив своєрідне алаверди — дав йому книжку. Говорю: «Давай, читатимемо разом, по черзі». Він «схавав» за два вечори більше половини, навіть, незручно було забирати для себе. Запитую: «Як тобі?» Говорить: «Знаєш, бєдность такая». Ось тобі і Париж, і 20-ті. Хоча, думаю, він в ширшому сенсі.

Але, повертаючись до «Тропіка», він мені чимось, й досі не розумію чим, перегукується з «Поштамтом» Буковські. Пам´ятаєте, ззаду на палітурці цитата: «У мене був вибір — лишитися на поштамті і збожеволіти, чи вибратися звідти, гратися у письменника і голодувати. Я обрав голод»?.. З «Мартіном Іденом», якого я неймовірно люблю, Джека Лондона...  Щось про такий собі вибір, про справжнє народження писменника і т.д.

Щире захоплення в мене викликають білоруси. Уладзімер Арлов і «Реквієм для бензопилки». Спершу я випадково натрапив його вірші, коли взяв до рук перекладену з білоруської на українську і навпаки книгу — «Сувязьразрыў-Зв´язкорозрив». Досі пам´ятаю:

«Горад якога няма»

Ты сьцьвярджаеш,

гэтага гораду няма,

бо ён

ня вабіць мітамі і

не абавязвае мэтамі.

Напэўна, таму

адусюль я вяртаюся

менавіта сюды.

Гэта так файна:

піць віно,

цалаваць жанчыну і

пісаць вершы

ў горадзе,

якога няма,

як няма

ні лепшых, ні горшых

часін і гарадоў...

«Я рыфмую»

Рыфмую

свае вызваленыя

зь вязьніцы канонаў

радкі

з трывожным крыкам сойкі,

з залатой лотацьцю...

...Рыфмую з усім,

што ўдаецца адваяваць

у гэтай сусьветнай звалкі

рыфмаў,

набліжаючы дзень,

калі з маімі радкамі

назаўсёды зарыфмуецца

цішыня.

Але повернемось до «Реквієму». В книгарні помітив знайоме прізвище, відкрив, хвилин за сорок закрив, пішов на касу.

Арлов пише про себе і, водночас, про інших, про ціле покоління. Ці оповідання — своєрідне занурення вглиб себе, в далеке (скоріше за кількістю подій, ніж за часом) минуле. Рефлексії чистої води. Дитинство, юність, набуття, втрати, кохання, біль. Стиль легкий, невимушений — але сповнений неймовірної глибини. Доводилось докладати надзусиль, щоб не вдихнути її за один раз. Уклін пану Ірванцеві за український переклад.

Поезії. Зараз це Василь Махно. Прямо переді мною дві книги: «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» та «cornelia street cafe». Тернопіль, Нью-Йорк... Не говоритиму більше нічого — просто вони лежать переді мною і я їх читаю.

Ще є книжечка, що вже кілька тижнів живе в моїй сумці. Карл Маркс, Фрідріх Енгельс: Маніфест комуністичної партії. Переклад з німецького видання Інституту Маркса-Енгельса-Леніна за ред. Д. Рабиновича. 8 гривень за 50 з лишком сторінок у книгарні «Смолоскипу», як на мене, непогана ціна за таку брошуру. Цікаво читати те, що заряджало енергією звершень найбільших романтиків межі ХІХ-ХХ століть, але в цілому — це короткий і чіткий екскурс в економічні підвалини світу. Особисто мені хотілось би дізнатись, як ця маленька ідея комунізму, ніби пухлина розросталась до гігантських розмірів у головах двох матеріалістів, кидала метастази в тисячі нових голів, поки за кількадесят років не почала вершити долі цілих народів?

- Які книги можете порадити іншим?

- Книги — абсолютно особиста річ, принаймні для мене. І хоч це не зовсім зрозуміло, вони, як і зустрічні нам люди, приходять вчасно, саме тоді, коли треба. А взагалі, я не певен в можливості будь-що радити комусь незнайомому. Хіба що єдине: завжди шукати своє, читати, думати і знову читати. Говорять, що хороші книги виховують хороших людей. Думаю це правда.